Марія Рибаченко – Факультет міжнародних відносин, ОП “Міжнародні відносини”, Загребський університет (Хорватія)
Напевно, почну з того, що скажу, що ці пів року Еразмусу були чи не найкращими за дуже довгий період мого життя. Навіть не дивлячись на те, що після 6 місяців закордоном очевидно починаєш сумувати за рідними, друзями, борщем і так далі – навіть попри це в кінці мені не хотілося повертатися. Я часто ставлюсь до всього за принципом «low expectations» – і Еразмус не був винятком. В автобусі на шляху до Загребу я геть не думала, ні про те, що матиму одні з найвищих балів у групі, що побуваю в країні мрії, і що буду планувати reunion з друзями в Португалії.
Так як це все таки академічна мобільність, то, напевно, з цього і почну. На всіх предметах, які у мене були, ми обговорювали тенденції сучасної політики і останні новини міжнародних відносин. Викладачі дуже досвідчені у сферах своїх наукових інтересів і мені дуже імпонував їх стиль викладання, так як фактично не відчувалось цієї суворої ієрархії «студент-викладач», вони завжди заохочували нас до палкої дискусії і висловлення різних точок зору, відмінних думок щодо різних питань і самі брали участь в дискусіях на рівні зі студентами: прислухались до нас, дебатували з нами, також дізнавались щось нове, не погоджувались, пояснюючи це з наукової сторони. Окремим плюсом було їх почуття гумору, на парах реально часто було дуже смішно. Також хочу згадати, що доволі часто на парах фігурувала тема України, нашої політики і повномасштабного вторгнення (часто з ініціативи саме викладачів). І що мене здивувало – це що як професори, так і мої одногрупники були вельми добре ознайомлені з нинішніми подіями, не було потреба «витягати їх з інформаційної бульбашки», так як вони і так чудово усвідомлювали, що насправді відбувається. На парах навіть часто цікавилися думкою саме українських студентів. Більше того, один з моїх улюблених викладачів Хрвоє Цвіянович, який неодноразово відвідував Україну і допомагав на фронті, запрошував професорів з українських університетів і аналітиків для обговорення українсько-російської війни і додав в силабус фільми «20 днів у Маріуполі» і «2000 метрів до Андріївки». І сама адміністрація університету дуже чітко все пояснювала, дбала про наше перебування в Загребі і загалом робила вся цю нудну бюрократію менш страшною. В Хорватії загалом дуже прихильно ставляться до українців, так як хорвати сприймають нинішню війну крізь призму свого конфлікту з Сербією, тому я неодноразово чула навіть від продавців в магазинах або контролерів у трамваї (коли хотіли виписати штраф за неоплачений проїзд, але коли дізнавались, що я з України, передумували) слова підтримки в сторону України.
Проте розклад занять дозволяв не сухо концентруватися на навчанні і безперервно, нудно гризти граніт науки, а й вести активне соціальне життя поза університетом. Зокрема багато відкривати для себе нові куточки світу і багато подорожувати. Звісно, що будучи в Хорватії я не могла не обʼїздити її з ніг до голови: від Ровінь до Пули, Шибеника, Спліту, Задару, Плітвіцьких озер, Рієки, Опатії, Карловачу, Поречу і, звичайно ж, легендарного Дубровнику (так, я пройшлась тими ж сходами Walk of shame як і Серсея Ланістер в «Грі престолів», але одягнена). Попри це я побувала в Словенії, Угорщині, Австрії, Італії і найголовніше – я здійснила свою мрію і випила Guinness на вуличках Темпл-Бару. Неіронічно я можу сказати, що Дублін – це найкраще місто, в якому я побувала so far і обовʼязково туди повернусь.
А тепер про найкращу частину мого Еразмусу – люди. Знову ж таки, я мала «low expectations» в тому числі щодо того, з ким я там познайомлюсь. Я і подумати не могла, що зустріну там таку величезну кількість людей і тим паче що знайду там дуже близьких друзів з усього світу (Португалія, Італія, Нідерланди, Франція, Туреччина, Німеччина, Хорватія, Чилі, Аргентина і т.д.) , з якими ми будемо проводити буквально кожен день разом, подорожувати, грати в настільні ігри, говорити всю ніч на балконі, кілька разів рятувати людям життя, і без яких уже так важко навіть уявити своє життя. Я можу точно сказати, що це найцінніше, що я отримала за ці пів року. Ось пройшов уже декілька місяців з моменту, як ми розʼїхались додому, а ми і досі спілкуємося кожен день, плачемо, коли закінчуємо говорити по відеозвʼязку, і плануємо reunion у португальців вдома.
Цей семестр дав мені набагато більше, ніж я очікувала. Я надзвичайно вдячна і щаслива, що мені випала така можливість! Це був незабутній досвід, який (якби була моя воля) я би ніколи не закінчувала.
